Сайт вчителя початкових класів Олексів Валентини Вікторівни

Хід зборів

І. Організаційна частина.

ІІ. Лекторій

Шановні батьки! Ваша дитина стала школярем. Життя її круто змінилося. І психологічний зміст цієї зміни нам вже відомий — це зміна ведучого типу діяльності. Гра по­ступається своїм місцем навчанню. Що ж слід робити бать­кам, щоб цей перехід пройшов по можливості безболісно, щоб не з'явилося стійкої огиди і опору по відношенню до своїх нових обов'язків? Сім'я може зробити дуже багато. Це перш за все дотримання режиму, що допомагає дитині справитися із учбовим навантаженням, сприяє зміцненню її здоров'я, захищає її нервову систему від перевтоми. У 20 відсотків школярів слабке здоров'я являється основною причиною неуспішності в початкових класах.

Плануючи учбову роботу школяра й інші його обов'язки по дому, вільні заняття, батькам важливо мати на увазі, що всьому повинно бути відведено певний час. Звичайно, інколи доводиться просити дочку або сина допомогти в чо­мусь, коли ця допомога необхідна незалежно від звичного розпорядку дня. Та не можна це робити постійно, не зва­жаючи на те, чим зараз займається дитина. Нерідко буває так: тільки школяр розклав книги, сів за уроки, як його посилають у магазин. Розпочав хлопчик читати цікаву кни­гу — його посилають погуляти із молодшим братом.

Залежно від типу нервової системи дитини таке «пере­микання» може відбуватися швидше або повільніше. Діти із рухливим типом нервової системи легше справляються із завданням переналаштуванням з однієї справи на іншу, а повільні зазнають при цьому особливі труднощі. Молод­ший школяр через свої вікові особливості ще не уміє швид­ко перемикатися з однієї справи на іншу. Щоб кинути одне заняття, на яке вона налаштувалася, і приступити до іншо­го, дитині доводиться подолати природне внутрішнє бажан­ня наполягти на своєму і не виконати прохання батьків. У результаті з'являється загальне незадоволення, відчуття засмучення.

Інколи внутрішнє небажання, пов'язане з трудністю пе­ремикання, виявляється в грубості. На пропозицію матері або батька виконати несподіване доручення дитина раптом говорить: «Не піду я нікуди. Завжди, як тільки розпочну що-небудь цікаве, так обов'язково інше заставлять роби­ти». Батьки повинні дати дитині час на те, щоб перебуду­ватися, психологічно підготуватисядо нової справи. Напри­клад, дочка читає книгу, а її необхідно послати в магазин. Мати говорить дочці: «Аліна, як тільки дочитаєш сторінку, треба буде піти в магазин. От я тобі поклала тут гроші». Або сину: «Закінчуй грати на комп'ютері, через 10 хвилин на­криватимемо на стіл».

Будь-яке необґрунтоване перемикання дитини з однієї справи на іншу (якщо це стало звичайним в сім'ї) Шкідливо і тим, що дитина змушена кидати почату роботу, не закін­чивши її. Якщо це увійде до системи, то у школяра буде ви­хована погана звичка — не доводити справи до кінця. Всі ці факти важливо враховувати батькам дітей молодшого віку, в якому починає формуватися ставлення до своїх обов'яз­ків, уроків, громадських доручень, до праці.

Режим передбачає обов'язкове перебування дітей на по­вітрі. Вчитель підкреслює, що батьки не повинні порушува­ти цієї вимоги. Таким чином, батьки повинні зрозуміти, що їх головна задача — допомога дитині молодшого шкільного віку в організації її часу удома.

Організована, посидюча і уважна дитина буде добре пра­цювати на уроці.

Вчитель розповідає батькам про те, як вони повинні контролювати виконання домашніх завдань школярами. Передусім треба постійно стежити за записами домашніх завдань у щоденнику. Після цього важливо перевірити сам факт виконання домашнього завдання. А потім проглянути і правильність його виконання. Дорослі помітили помилку в зошиті — не треба поспішати показувати, де вона. Дитина повинна привчатися до самоконтролю. Спочатку треба ска­зати: «Ти неправильно розв'язав приклад. Пригадай, як ти перевіряв розв'язання таких же прикладів у класі. Яким способом можна перевірити — є у тебе помилки чи ні?» І ли­ше в крайньому разі прямо показати, де допущена помилка.

Нерідко батьки, крім завдань вчителя, навантажують свою дитину додатковими (необхідними, на їхню думку) учбовими заняттями. У таких батьків дитина виконує спо­чатку завдання на чернетці, потім переписує його в чистий зошит. Якщо вчитель задає додому два стовпчики прикла­дів, батьки примушують дитину виконати чотири — краще буде знати! Причому все це робиться за рахунок вільного часу. Дитина перевтомлюється, швидко втомлюється і не­рідко починає вчитися не краще, а гірше. Вона втрачає інтерес до навчання, яке стає для неї важкою і нецікавою працею. Вчитель повине роз'яснити батькам: якщо вони дають додаткові завдання своїй дитині, то кількість і зміст їх повинні бути погоджені із ним.

Інколи діти прагнуть, прийшовши зі школи, відразу ж сі­сти за уроки. Це прагнення заохочують деякі батьки. У дітей же таке бажання викликається їх невмінням перемкнутися з одного виду діяльності на інший. Правильний розпорядок дня вимагає, щоб після школи дитина відпочила, погуля­ла і лише потім почала готувати уроки. Вчитель повинен роз'яснити батькам, скільки часу йде на приготування уро­ків у середньому і які відхилення від цього часу допустимі для дітей з урахуванням їхніх індивідуальних особливостей і темпів розвитку. Довго сидіти за приготуванням уро­ків — це ще не означає добре їх приготувати. Нескінченне сидіння за уроками, які можна зробити набагато швидше, зазвичай пояснюється нестійкістю уваги дітей, невмінням зосередитися на одному предметі. У цьому випадку дити­на напише, наприклад, рядок, а потім відвернеться і роз­почне розповідати про те, що було сьогодні в класі; знову повернеться до письма, знову відвернеться — почне стру­гати олівця та ін. Звичайно, це відбивається на якості ви­конання завдання. Щоб привчити дитину до посидючості, батьки ставлять перед нею завдання — укластися в пев­ний час, ставлять перед нею годинник; вона ж, дивлячись на годинник, вчиться розподіляти свої заняття за часом.

Не всі діти однаково розвиваються, деякі навіть у пер­шому класі слабо засвоюють учбовий матеріал, починають відставати. Цей недолік міг би бути подоланий з часом, од­нак деякі батьки, виявляючи велике нетерпіння, годинами сидять із дитиною, буквально вдовблюючи в її голову урок. Дратуючись, вони починають кричати на сина або дочку, називати їх тупицею. В результаті справа йде ще гірше, ди­тина починає ненавидіти навчання, а іноді і школу, як ви­нуватицю своїх невдач. Терпіння батьків, доброзичливий тон — важлива умова успішної допомоги дитині в навчанні.

Головне завдання батьків — проконтролювати, коли ди­тина сіла за уроки, чи все зробила, підказати, де шукати відповідь на питання, але не давати готової відповіді, ви­ховуючи у дітей самостійність.

Як уже наголошувалося, шкільна оцінка грає значну роль у житті дитини і сім'ї; саме шкільна оцінка часто яв­ляється причиною сварок між членами сім'ї і мірилом цін­ностей у вихованні дитини.

Типові ситуації, пов'язані з шкільною оцінкою, які мо­жуть скластися в сім'ї:

— дитина не хоче робити уроки самостійно і чекає бать­ків доти, поки вони не повернуться з роботи;

— дитина виконує домашнє завдання але вчитель оці­нює виконане завдання поганою оцінкою;

— під час виконання домашнього завдання дитина від­волікається, робить помилки, неохоче доводить почату справу до кінця;

— дитина пише погано, неакуратно, а переписувати за­вдання не хоче;

— дитина приходить додому із черговою поганою оцінкою;

— дитина одержує погану оцінку, але говорить бать­кам, що одержала відмінну оцінку. Це повторюється до­сить часто;

— дитина звинувачує вчителя в тому, що він несправед­ливий в оцінці її знань.

Ефективність учбової діяльності школяра залежить не лише від системи добре засвоєних знань, володіння прийомами розумової діяльності, але й від рівня самооцін­ки. Існує тісний зв'язок між успіхами в учбовій діяльності і розвитком особистості дитини.

Самооцінка в молодшому шкільному віці формується в основному під впливом вчителя. Особливе значення діти надають інтелектуальним можливостям і тому, як їх оці­нюють інші. При цьому їм важливо, щоб позитивна оцін­ка була загально признана. Самооцінка і пов'язаний з нею рівень досягнень є особистими параметрами розумової ді­яльності і дозволяють судити про те, як відбувається про­цес розвитку особистості молодшого школяра під впливом учбової діяльності.

Загальновідома методика А. І. Ліпкиної «Три оцінки». Учням пропонується виконати будь-яке письмове завдання. Робота оцінюється трьома оцінками: адекватною, завище­ною і заниженою. Перед роздачею зошитів із проставленими оцінками учням, говорять: «Три вчительки із трьох різних шкіл перевіряли ваші роботи. У кожної склалася власна думка про виконане завдання, тому вони поставили різні оцінки. Обведіть кружками ту оцінку, з якою ви згодні».

Потім проводиться індивідуальна бесіда з кожною дитиною, в ході якої з'ясовуються відповіді на питання:

1.                 Яким учнем ти себе вважаєш: середнім, сильним або слабким?

2.                 Які оцінки тебе радують, які засмучують?

3.                 Твоя  робота заслуговує оцінки «6», а вчителька поста­вила «8». Ти зрадієш цьому чи засмутишся?

В ході бесіди дорослий прагне не нав'язувати свою дум­ку. Рівень самооцінки визначається за наступними показ­никами:

а) збіг або неспівпадіння самооцінки із оцінкою вчителя;

б) характер аргументування самооцінки: аргументуван­ня, спрямоване на якість виконання роботи;

в) стійкість або нестійкість самооцінки про яку судять за ступенем збігу характеру виставленої учнем само­му собі оцінки і відповідей на питання. Самооцінка може бути адекватною, завищеною або за­ниженою.

Якщо у дошкільників наявність завищеної самооцінки є нормальним явищем, за умови, що вона виявляється не­постійно (не у всіх тестуваннях), то у школярів завищена самооцінка (також, як і занижена) вимагає уваги педагога, психолога і батьків.

Таким чином, ми розглянули основні напрями роботи батьків, які допоможуть дитині добре вчитися.

ІІІ. Підсумки зборів.

Як допомогти дитині у навчанні? Як покращити її успіш­ність? Відповіді на ці запитання ви знайдете, користуючись такими порадами.

1.  Поговоріть із дитиною про її ставлення до навчання: чому вона вчиться, чого боїться найбільше (розчарува­ти батьків, зробити помилку, не отримати бажаного ре­зультату та ін.).

2.  Розвивайте її пізнавальні інтереси, її потреби в інтелек­туальній активності.

3.  Розкажіть їй, що оцінка, яку вона отримує не так важ­лива, як важливо те, про що вона дізнається. Про оцін­ки забудуть, а знання залишиться.

4.  Відзначайте її досягнення, акцентуючи увагу не на оцінку, а на отримані знання, уміння. Дитина повинна відчути, що не оцінка грає вирішальну роль, а те, за що вона от­римала її.

5.      Розкажіть їй, як багато вона може пізнати в школі і як цікаво буде із кожним роком набувати все нових і нових знань